Старобільський жіночий монастир «Всіх скорбящих Радостє»(Старобільська МТГ)
Старобільський жіночий монастир «Всіх скорбящих Радостє» – пам'ятник архітектури другої половини 19 сторіччя. Історія виникнення Старобільського жіночого монастиря пов'язана з ім'ям штабс-капітана Булича та його дружини Ганни Іванівни. Виконуючи заповіт чоловіка, Ганна Іванівна, будує в рідному місті Старобільську притулок для сиріт та вдів. У 1845 році вона продала все своє рухоме і частину нерухомого майна, і на отримані гроші в 1849 році придбала в губернського секретаря Михайла Рудича на південній околиці міста садибу із землею близько трьох десятин. У тому ж році в цій садибі Ганна Іванівна відкриває богодільню, яка згодом стає притулком для дівчаток-сиріт духовного звання. 12 жовтня 1851, отримавши дозвіл від Харківського єпископа Філарета, Ганна Булич облаштувала в одній великій кімнаті притулку молитовне приміщення, яке згодом було перебудовано в дерев'яну домову церкву із престолом на честь ікони Пресвятої Богородиці, іменованої «Всіх скорбящих радостє».
У 1919 році на користь держави була проведена реквізиція монастирської власності. Монастир позбавився землі, худоби, майна та бібліотеки. З храмів монастиря «на користь голодуючих Поволжя» були вилучені золоті та срібні вироби. Багато черниць були змушені залишити обитель, шукаючи притулок у рідних і знайомих в Старобільську чи селах повіту. Матушка Аполлинария вела себе спокійно і впевнено, що вселяло черницям надію на те, що влада дасть спокій їхній обителі. 15 червня 1922 ігуменя Аполлинария померла. Решта черниці, щоб зберегти монастир, організувала «колектив жіночої праці на користування монастирськими будівлями і хутором Писарівкою». Але в листопаді 1923 року Старобільський окружний виконком розірвав договір з «колективом жіночої праці», а 22 квітня 1929 комісія по відділенню церкви від держави і школи від церкви Донецького губвиконкому санкціонувала закриття монастиря.
Було ліквідовано і підсобне господарство в Писарівці, де проживало 43 черниці. Велика частина з них залишилася на хуторі і зайнялася індивідуальним сільським господарством, а решта розійшлися по навколишніх селах. У монастирі ще жили 203 черниці. Після закриття монастиря майже половина з них пішла в Раздабаровський монастир, який знаходився біля Сватового. Решта повернулися в рідні села або зняли квартири в Старобільську.
У квітні 1924 року обитель була остаточно зачинена. На її території відкрили дитяче містечко, куди перевели дітей з усіх сирітських притулків Старобільська. У Троїцькому храмі влаштували театр, а собор пристосували під художню виставку.
Пізніше на території монастиря знаходився табір для польських військовополонених, під час Другої світової війни – для полонених червоноармійців. А вже після війни територію зайняла військова частина А-1537. За весь цей час монастир дуже постраждав: дзвіниця і куполи храмів були розібрані, знищено позолочений іконостас, засипані ставок та підземні ходи, кладовище перерито.
У 1992 році за клопотанням віруючих монастир було повернуто Луганській та Старобільської єпархії. З цього часу і почалося відродження святої обителі. Були проведені перші богослужіння в невеличкій Преображенській межі, почалися реставраційні роботи. З часом відремонтували стіни, поли; розписали головний вхід. Стелю храму перекрили залізом і увінчали куполом. Праворуч храму з'явились келії з різницею, а ліворуч — просфорня, трапезна з кухнею, коморою.
З 1995 року по представленню архієпископа Луганського і Старобільського Іоанікія настоятельствує монастирем ігуменя Катерина (Беспалова). Щоденно о 6 годині ранку в Троїцькому храмі проходить полуношниця і читання акафісту; в 7.30 — години Божественна літургія; в 16.00 — вечірнє Богослужіння; в 20.00 — мале повечір'я, вечірні молитви.
