Луганець — це ідентичність?
Я все частіше думаю, що так. Але не в простому сенсі: “я звідти”. Це не лише про географію в паспорті чи точку на мапі. Це про пам’ять, досвід і втрату, яка не закінчується.
Чи відчуває це молода людина з Луганщини? Хтось — дуже гостро. Хтось — тихо, десь глибоко всередині. А хтось намагається від цього відсторонитися, бо так легше жити. Але навіть тоді воно нікуди не зникає.
Луганщина — це регіон, який роками формував свою ідентичність. І тепер її частина живе не лише на території, а в людях. У спогадах, у словах, у звичках, у дитячих малюнках, де літаки повертаються додому. У родинних історіях, у впізнаваній інтонації, у способі триматися один за одного навіть на відстані.
Ця ідентичність живе в різних спільнотах луганців. У тих, хто пам’ятає двори, терикони, степ, ранки й вулиці свого міста. У тих, хто виїхав, але не перестав бути звідти. У волонтерах, активістах, освітянах, науковцях, митцях, журналістах, у всіх, хто продовжує говорити про Луганщину не як про абстракцію, а як про живу частину себе.
Вона живе і в культурі. У футбольній пам’яті про «Зорю» — команду, якою пишаються покоління луганців, і яка у 1972 році стала чемпіоном радянського союзу. Але важлива не лише сама спортивна перемога. Важливо те, що навколо клубу формувалося ціле середовище — свій ритм, свої символи, своє відчуття приналежності. А ультрас — це взагалі окремий світ: світ вірності, солідарності, голосу трибун, який завжди був більшим, ніж просто про футбол. Для багатьох це теж спосіб бути луганцями — разом, упізнавано, вперто, попри все.
Ця ідентичність живе і в тих, хто загинув, захищаючи не просто землю, а право бути ким вони є: українцями з Луганщини.
І є річ, яку дуже важко пояснити тим, хто нічого не втрачав. Втрата прив’язки до місця — це не про географію. Це про частину тебе, яку вирвали.
І от уявімо: сказати цим людям — “ми не будемо більше боротися за ці землі”.
Навіть не так.
Сказати: “ми не будемо більше боротися за вашу ідентичність”.
Що тоді?
Чи можна просто взяти і відпустити це?
Чи можна сказати: “тепер я просто людина світу”?
Можливо, хтось так і зможе. Але для багатьох це буде не свобода, а втрата сенсу. Бо якщо немає місця, з яким ти себе пов’язуєш, якщо стирається середовище, яке тебе сформувало, — ким ти залишаєшся?
Мені здається, ідентичність не зникає разом із територією. Вона змінюється. Стає болючішою, глибшою, більш особистою. І водночас — більш видимою. Бо те, що раніше могло здаватися просто фоном життя, після втрати стає чимось дуже важливим: мовою пам’яті, мовою належності, мовою любові.
Вона є.
І питання, напевно, не тільки в тому, чи повернемо ми землю.
А й у тому, чи збережемо ми людей, для яких ця земля — частина їх самих. Чи дамо ми місце луганській ідентичності жити далі — в голосах, текстах, спільнотах, культурі, пам’яті й у майбутньому.
Бо Луганщина сьогодні — це не лише територія.
Це люди.
І поки вони пам’ятають, говорять, творять, борються й називають себе луганцями — ця ідентичність жива.
Начальниця Шульгинської СВА Наталя Петренко
