Чи знали ви, що Луганщина — найбільший експортер абрикосів?
Чи знали ви, що Луганщина — найбільший експортер абрикосів?
Тих самих, сонячних, солодких, з безкінечних посадок, які навесні цвітуть так, що перехоплює подих… Абрикос для нас — про дім. Про тепло. Про землю, яка пам’ятає руки.
Саме з цієї думки хотілося почати вчорашню конференцію «Що допомагає Луганщині в релокації: стійкість, консолідація, відновлення».
Це був уже другий захід, зроблений саме для луганчан, за сприяння Міжнародного фонду «Відродження» та ГО «Громадська ініціатива Луганщини». Захід, на якому не говорили про звіти. Говорили про людей.
Про обійми при реєстрації — міцні, справжні, трохи довші, ніж зазвичай.
Про очі, вологі від поглядів, коли не потрібно багато слів, бо всі і так розуміють, звідки ти і що втратив. Про тих, хто з 2014 року тримає стрій мовчки, вперто, без права на втому.
Три панельні дискусії — три великі розмови:
- Про стратегічне бачення ролі Луганщини після деокупації — з народними депутатами Віталієм Безгіним та Тамілою Ташевою, які мають реальний парламентський досвід роботи з темою окупованих територій. І так, боляче було усвідомлювати, що від Луганщини народні депутати не були присутні. Це теж симптом. І про це не можна мовчати.
- Про релокацію, стійкість і збереження ідентичності — про спільні ініціативи, які народжуються не “згори”, а між людьми. Про громади без територій, але з серцем.
- Про те, що ми можемо зробити вже зараз і для майбутнього відновлення — конкретні пропозиції від Луганщини. Бо чекати ми вміли. Тепер час діяти.
В залі були науковці, митці, управлінці, громадські діячі. Люди, які могли б давно «розчинитися» в інших регіонах чи країнах. Але вони тримають Луганщину в собі. І тримають її для України.
І водночас дуже чесно звучала думка про те, що державна позиція щодо окупованих територій досі не до кінця сформована. Є окремі рішення, є сильні люди, є правильні слова. Але немає цілісної рамки. А без неї людям важко не втрачати віру.
Луганщина сьогодні — не лише територія під окупацією.
Це — люди в релокації.
Це — пам’ять, біль, професійність, ідентичність.
Це — ті самі абрикоси, які знову зацвітуть!
І поки ми збираємося, обіймаємося, говоримо, сперечаємося й плануємо — Луганщина жива.
І вона обов’язково повернеться.
