Це були хвилини, коли говорила не лише я, ще говорила моя Україна…
Ділюся своїми словами, сказаними у Швеції про жіночу силу, про свободу і про нашу незламність.
Я хотіла, щоб колеги почули і зрозуміли: є природні катастрофи, стихії, на які людина не може вплинути. На те воля Божа, і ми можемо лише прийняти та лікувати наслідки.
Але коли тебе вбиває країна-агресор, яка свідомо розв’язала безглузду війну, — це не фатум і не природа.
Це трагедія, якій можна й потрібно покласти край спільними зусиллями всього світу!
Бо зло, яке руйнує життя мільйонів, не зупиниться саме. Його може зупинити лише людяність, єдність і відвага тих, хто не мовчить.
Сьогодні Свобода має голос.
І цей голос — український.
Шановні колеги, дорогі друзі,
Для мене велика честь сьогодні стояти перед вами на конференції, яка говорить про рівність, демократію та участь жінок у майбутньому світу.
Я представляю Україну – країну, яка вже понад десять років бореться за свободу, за право залишатися демократичною, за право називати речі своїми іменами. І я хочу сьогодні говорити про жінок. Про тих, хто є обличчям нашої незламності.
В Україні жінки не просто беруть участь у політичному житті – вони беруть на себе відповідальність у часи, коли здавалось би, неможливо вижити. Сотні жінок очолюють громади, військові адміністрації, гуманітарні напрямки. Вони стали керівницями у найважчі часи. Вони — не просто лідерки, вони — щоденні воїни за життя своїх людей.
Я знаю це не з чужих історій.
Я сама пройшла крізь окупацію. Коли російські танки зайшли в моє рідне село, я разом із односельцями вийшла на спротив – голими руками, без зброї, з єдиною зброєю нашого серця – вірою у свободу. Я втратила свій дім. Сьогодні в ньому живуть росіянці. Я залишила фотографії, що тримали в собі мої спогади. Я не можу відвідати могили рідних. Це – біль, який не можна виміряти. Але цей біль перетворився на силу діяти.
У релокації, ми - керівники громад окупованих територій, створили центри для підтримки вимушено переміщених осіб. Тисячі людей знаходили там прихисток, підтримку, можливість почати життя заново. Це був наш спосіб сказати: «Ми живі. Ми разом. Ми сильніші».
І сьогодні мільйони українок проживають подібну історію.
Жінки, які щоночі разом із дітьми сидять у бомбосховищах, замість колискових слухаючи вибухи.
Жінки, які на фронті воюють нарівні з чоловіками.
Жінки-волонтерки, які рятують, годують, лікують, підтримують.
Це не абстрактні героїні — це звичайні матері, доньки, сестри. Вони будують демократію навіть під обстрілами.
І я хочу, щоб світ почув: українські жінки сьогодні — це символ того, як участь жінок у політиці, у владі, у громадському житті є питанням не лише рівності, а й виживання демократії. Бо там, де жінки беруть на себе відповідальність, народжується сила, яка здатна змінювати країни.
Я стою тут не для того, щоб викликати жалість. Я стою тут, щоб сказати: ми не зламані. І ми будемо боротися доти, доки українські діти не бачитимуть замість бомб — мирне небо, доки українські жінки не зможуть виховувати своїх дітей у вільній країні, доки наші могили не залишатимуться під окупацією, а наші домівки не будуть чужими.
Майбутнє демократії — жіноче. Майбутнє демократії — українське. І ми доведемо, що сила жінок може зупиняти навіть танки.
Дякую.
____________________
Dear colleagues, dear friends,
It is a great honor for me to stand before you today at a conference that addresses equality, democracy, and women's participation in the future of the world.
I represent Ukraine, a country that has been fighting for freedom for more than ten years, for the right to remain democratic, for the right to call things by their proper names. And today I want to talk about women. About those who are the face of our resilience.
In Ukraine, women do not just participate in political life—they take responsibility at a time when it seems impossible to survive. Hundreds of women lead communities, military administrations, and humanitarian efforts. They have become leaders in the most difficult times. They are not just leaders, they are daily warriors for the lives of their people.
I know this not from other people's stories.
I myself went through the occupation. When Russian tanks entered my native village, I and my fellow villagers rose up in resistance — with our bare hands, without weapons, with the only weapon of our hearts — faith in freedom. I lost my home. Today, Russians live there. I left behind photographs that held my memories. I cannot visit the graves of my relatives. This is pain that cannot be measured. But this pain has turned into the strength to act.
In relocation, we, the leaders of the occupied territories, created centers to support internally displaced persons. Thousands of people found shelter, support, and the opportunity to start a new life there. It was our way of saying, “We are alive. We are together. We are stronger.”
And today, millions of Ukrainian women are living a similar story.
Women who sit in bomb shelters with their children every night, listening to explosions instead of lullabies.
Women who fight on the front lines alongside men.
Women volunteers who rescue, feed, treat, and support.
These are not abstract heroines — they are ordinary mothers, daughters, sisters. They are building democracy even under fire.
And I want the world to hear: Ukrainian women today are a symbol of how women's participation in politics, in power, in public life is not only a matter of equality, but also of the survival of democracy. Because where women take responsibility, a force is born that can change countries.
I am not standing here to elicit pity. I am standing here to say: we are not broken. And we will fight until Ukrainian children see a peaceful sky instead of bombs, until Ukrainian women can raise their children in a free country, until our graves are no longer under occupation, and our homes are no longer foreign.
The future of democracy is female. The future of democracy is Ukrainian. And we will prove that the power of women can stop even tanks.
Thank you.
Начальниця Шульгинської СВА Наталя ПЕТРЕНКО.
