Словник безбар’єрності: людина з інвалідністю
У кожного з нас є багато унікальних рис — зовнішність, вік, уподобання, освіта, професія. Інвалідність — це лише одна з таких рис. Тому правильно говорити «людина (або особа) з інвалідністю», ставлячи в центрі саме людину, а не її стан. Це — прояв поваги й принцип людяності у мові.
Вислів «людина з обмеженими можливостями» некоректний. Адже всі ми маємо обмеження: хтось не може бігти марафон, інший — не переносить шум, третій — не вміє плавати. Тобто обмежені можливості — це не характеристика певної групи людей, а універсальна риса людського досвіду.
Термін «особливі потреби» також є невдалим. Бо особливі потреби має кожен: комусь потрібна тиша, комусь — індивідуальний підхід до харчування, комусь — більше світла. А от наявність пандуса чи ліфта — це не «особливість», а звичайна, зручна для всіх інфраструктура, яку використовують і батьки з візочками, і туристи з валізами, і літні люди.
Ще один неприйнятний термін — «неповносправність». Він іноді трапляється у старих документах чи судових рішеннях, але не має юридичної сили в Україні. Більше того, він принижує гідність людей, адже більшість людей з інвалідністю ведуть активне життя: працюють, навчаються, подорожують, виховують дітей і реалізують себе не гірше за будь-кого іншого.
